ВІДПОВІДЬ ЗНАЄ АГАТА КРІСТІ 

До 130 річчя від дня народження 

    Таємниця, інтрига та несподіваний фінал. Яким би не був детектив — фантастичним, психологічним, іронічним, шпигунським — цей жанр вже давно завоював прихильність серед читачів. Автори змагаються за нашу увагу, вигадують все складніші загадки, таємниці, історії, сплітають долі та майстерно крок за кроком розкривають сюжет. Коли ми відкриваємо детективний роман, то стаємо співучасниками розслідування, й кожен хоче раніше за слідчого сказати канонічну фразу "Вбивця — дворецький". Однак, гра полягає саме в тому, що навіть отримавши усі докази та ключі, читач завжди на крок позаду.

       Серед детективної класики є королева, яка вже більше століття захоплює уми та серця нового покоління читачів по всьому світу. «Ця жінка заробила на вбивствах більше, ніж будь-яка інша, включаючи Лукрецію Борджиа" – писав Вінстон Черчилль. Англійська письменниця. Майстриня детективного жанру, авторка творів про Еркюля Пуаро та міс Марпл – АГАТА  КРІСТІ.

       Вона належить до найвідоміших у світі авторів детективної прози і є одним із найбільш публікованих письменників за всю історію людства (після Біблії та Шекспіра). Книги Агати Крісті видані тиражем понад 2 мільярди екземплярів і перекладені більш ніж на 100 мов світу. Їй також належить рекорд за максимальним числом театральних постановок.  П'єса Агати Крісті «Мишоловка» (англ. Mousetrap) вперше була поставлена у 1952 році й дотепер безупинно демонструється на підмостках Лондона.

      Протистояння добра злу, дослідження людських пороків, розплутування хитромудрих злочинів - тема вічна і невичерпна. Але Агата Крісті не тільки видатна письменниця, вона ще й неординарна, дуже талановита людина, яка прожила велику, насичену подіями життя. Її особистість гідна найпильнішої уваги і поваги. Домогосподарка, яка написала вбивство? Ні - професіонал, який задав канони жанру! І жінка, яка мала рідкісний  дар справжньої високої любові ...

ВЕСЕЛИЙ МУДРЕЦЬ

        В. Сосюра: «Над книжкою твоєї «Енеїди”

                             Нащадок схилить радісне чоло».

       Сьогодні ми згадуємо Івана Петровича Котляревського – письменника, театрального і громадського діяча. Що перше приходить на думку, коли чуєш це ім’я – «Енеїда». 

       "Енеїда" стала першим твором нової української літератури, що був написаний народною мовою. В ньому запроваджено нову на той час віршовану форму – десятирядкову строфу чотиристопного ямба з правильним чергуванням рими замість панівного силабічного віршування. Широке й талановите зображення життя українців у широкому контексті їхньої мови, історії, звичаїв, традицій і побуту принесло авторові й поемі великий успіх серед сучасників, викликало багато наслідувань і привело до того, що українська народна мова остаточно витіснила з літературного вжитку стару книжну мову.

       Іван Котляревський завжди був веселою компанійською людиною. Ще у шкільні роки друзі любили його за дотепні вірші про козака Енея. Уривки з майбутньої «Енеїди» щоразу читалися на дружніх посиденьках за теплим пуншем, сигарами й картами. Друзі були першими слухачами й водночас першими критиками поета Котляревського. Багато чого з «Енеїди» вони знали напам’ять – стільки разів її чули, часто записували й поширювали списки в колах полтавської інтелігенції. Котляревський сам дивувався, як швидко передавали одне одному його Енея. З погляду сучасної людини надто дивним видається те, що автор не хотів, щоб видавали його – вже на той час популярний – твір, та ще й так злостиво реагував на спробу надрукувати «Енеїду» (Іван Петрович дуже образився на Максима Парпуру, котрий видав три частини “Енеїди” без його дозволу). За словами Євгена Сверстюка, «автор був настільки в полоні української рукописної традиції, що йому й на думку не спало пробувати друкувати свій твір». Певно, Іван ще не чув у собі таланту до художнього слова, адже в семінаріях і академіях віршування – доволі звична, мало не банальна справа. Одна річ – читати свої тексти в тісному колі друзів задля розваги й сміху, зовсім інша – винести «малоросійське слово» за рамки «домашнього вжитку». Для тридцятирічної людини це було б надто сміливим кроком, можливо, поет не був готовим до цього, а швидше за все, просто не усвідомлював такої потреби. Пізніше Котляревський розуміє важливість справи, тож невдовзі пише четверту частину, планує написати ще п’яту й шосту. Тільки от поміщик Парпура довіку асоціюватиметься з «якоюсь особою мацапурою», яку в пеклі «шкварили на шашлику». Так Іван Котляревський помстився за свою дворянську честь і свої авторські права, щоб більше ніхто не смів «чужеє оддавать в печать».

      ЧИТАЄМО ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ! 

           

Долі не обирають…

Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

4 вересня - день пам’яті Василя Стуса (06.01.1938-04.09.1985), українського поета, перекладача, літературознавця і правозахисника.

Як  добре  те,  що  смерті  не  боюсь  я  
і  не  питаю,  чи  тяжкий  мій  хрест.  
Що  вам,  богове,  низько  не  клонюся  
в  передчутті  недовідомих  верств.  
Що  жив-любив  і  не  набрався  скверни,  
ненависті,  прокльону,  каяття.  
Народе  мій,  до  тебе  я  ще  верну,  
і  в  смерті  обернуся  до  життя  
своїм  стражденним  і  незлим  обличчям,  
як  син,  тобі  доземно  поклонюсь  
і  чесно  гляну  в  чесні  твої  вічі,  
і  чесними  сльозами  обіллюсь.  
Так  хочеться  пожити  хоч  годинку,  
коли  моя  розів'ється  біда.  
Хай  прийдуть  в  гості  Леся  Українка,  
Франко,  Шевченко  і  Сковорода.  
Та  вже!  Мовчи!  Заблуканий  у  пущі,  
уже  не  ремствуй,  позирай  у  глиб,  
у  суще,  що  розпукнеться  в  грядуще  
і  ружею  заквітне  коло  шиб. 

Н о в і    надходження  в  бібліотеку

       Автограф письменника перетворює книгу зі звичайного видання в пам'ятний сувенір. Підписана книга немов би зближує нас з автором, робить його текст трохи  більш особистим, адресованим безпосередньо читачеві.

       Сьогодні ми отримали автограф від Ольги Саліпи.

       Ольга Ігорівна Саліпа – українська письменниця, поетеса, журналістка, мама двох синів, прес-секретар Хмельницького міського голови.

Вірші почала писати з семирічного віку. Згодом її вірші стали замовляти для шкільної газети, а вже у старших класах поезії з’явились на сторінках колективних збірок місцевих поетів.

       Ольга – лауреат районного фестивалю «Веселкове Надзбруччя», переможець районного конкурсу авторської поезії, присвяченого Лесі Українці (2001 р.), переможець конкурсу конкурсу читців (номінація – «Авторська поезія»), присвяченого Міжнародному дню рідної мови (2002 р.). Вірші поетеси друкувались у районних газетах «Вільне життя», «Свобода», «Ровесник», деякі із них увійшли до шостого випуску збірки молодих літераторів Тернопільщини «Перші ластівки».

       Перша поетична збірка «Я весна» вийшла, коли поетесі було лише 16 років. 

Після тривалої паузи (біля 10 років) поетеса повернулась до літературної творчості: свої вірші Ольга Саліпа почала викладати у Фейсбук, але вони слугували лише ліричним підписом до її фотографій. Потім письменниця помітила, що вірші викликають більше зацікавлення, ніж фото. Відтак зрозуміла, що вони мають право на самостійне життя і свої авторські фото вже почала підбирати як ілюстрацію до віршів.

      У 2019 році на Книжковому Арсеналі в Києві, поетеса представила свою поетичну збірку «Територія жінки», в яку увійшла майже сотня віршів, написаних у 2017-2018 роках. Основною тематикою поезій Ольги Саліпи є жіноча лірика, тема жінки, жіноча душа та почуття. Її поетична героїня – сильна жінка, яка вміє відчувати і хоче бути слабкою. 

       У Хмельницькому відбулася  прем’єра вистави «Монологи війни. Жінки». Героїнями цього проєкту стали жінки, в життя яких увірвалася війна. Серед тих, хто виступив була і Ольга Саліпа. Майже шість років тому вона втратила на війні чоловіка, тепер розповіла хмельничанам  свою  історію.

      На Міжнародному літературному конкурсі “Коронація слова” Ольга Саліпа виборола Гран-прі. Серед вісімнадцяти рукописів, які потрапили до фіналу, її історико-психологічний роман “Оля”, в якому в новому світлі змальоване життя української письменниці Ольги Кобилянської, визнано найкращим у номінації “Романи”.

.

ТВОРЧІЙ ПОШУК 

Цікаві методичні поради колег бібліотекарів 

"Світ у смартфоні" : як бібліотекареві працювати з "новим інтернетом"

       Школа медіаграмотності навчить контролю над робочим інтернет-акаунтами, розкаже про переваги візуального контенту та візуальній стратегії бібліотечних блогів, визначить правила сучасного бібліотечного відеомейкінгу, дасть поради для бібліотечного відеоблогера.

Джерело: http://cls.ks.ua/chitacham/mediagramotnost

Автор книжок від духовної сліпоти

16 липня 1908 народився Василь Барка (Очерет), український поет, прозаїк та есеїст, літературознавець, перекладач, кандидат філологічних наук (1940). Навчався на філологічному факультеті Краснодарського педагогічного інституту, де потім викладав історію західноєвропейських літератур середньовіччя. Учасник 2-ї світової війни, був двічі поранений, а 1943 вивезений німцями до Берліна як остарбайтер. Після війни перебував у таборах для переміщених осіб в Авґсбурзі. Від 1950 – у США. Для творчості Барки характерне оригінальне використання засобів фольклорної поетики в поєднанні з принципами барокової символіки, цілісність художніх композицій, перейнятих просвітленою християнською містикою й присутністю Бога в колі дарованого людині світу. В романі у віршах "Свідок для сонця шестикрилих" Барка осмислював проблему осягнення Людиною величного помислу Творця. У романі "Рай" (1953) викривав соціалістичну дійсність у СРСР, у "Жовтому князі" (1963) відобразив геноцид українського народу 1932–1933. Переклав трагедію В. Шекспіра "Король Лір", фрагменти "Божественної комедії" Данте. Працював над виданням ілюстрованої Біблії (Рим, 1963), зокрема долучився до роботи як перекладач та літературний редактор книги "Об’явлення св. Іоанна Богослова" на підставі давньо-грецьких джерел. Свої погляди на мистецтво, літературу і життя Барка висловив в есе "Жайворонкові джерела" (1956), "Вершник неба" (1965), "Земля садівничих" (1977) та літературознавчих працях "Уваги про поезію старовинну і сучасну" (1958), "Хліборобський Орфей, або Клярнетизм" (1961), "Правда Кобзаря" (1961), "Творчість" (1968).

       Читаємо книгу, яка допомагає розширити знання про голод, його жертв і тих, кому вдалося вижити. Письменник в своєму творі описує власні спогади – «…аж до пекучої сльози…» – про трагедію, учасником і свідком якої був. Читач простежує, як на прикладі персонажів роману відтворено дійсність українського села під час Голодомору 1932-1933 рр. Автор роману подає модель тоталітарного суспільства, показує добро і зло та ідею збереження вічного всеперемагаючого духу людини, невмирущості української нації.

       Роман отримав високу оцінку і в Америці, де був перевиданий у 1968 році Союзом Українок Америки, і у Франції, де він побачив світ у 1981 році з передмовою популярного французького літератора П’єра Равіча. Були навіть пропозиції висунути твір на здобуття Нобелівської премії. Утім, без підтримки рідної батьківщини на успіх сподіватися не випадало. А в підрадянській Україні, як і в усьому Союзі, про це тоді не могло бути й мови. Паризький часопис «Ле Монд» назвав роман «найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем».

Це роман Василя Барки «Жовтий князь»

       Василь Барка зізнавався в одному зі своїх останніх американських інтерв’ю: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора…Але я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки в світоглядних пошуках»

      А ще представляємо  Василя Барку  як художника – автора кількох десятків (вважається близько 30) малярських робіт.

Джерело: http://museumlit.org.ua/?p=8495

Письменник і поет. Кореспондент і пілот.

       Зрештою, один з найвідоміших в усьому світі французів. Так, все це одна людина - Антуан де Сент-Екзюпері, видатний французький письменник, класик світової літератури, який народився 29 червня 1900 року. 
Сьогодні ми не тільки згадуємо, але й дізнаємося більше про цю людину із фантастичною біографією.

Маленький Антуан був непосидою і мрійником. Придумував ігри, складав казки, писав вірші, малював, грав на скрипці, вічно щось креслив і майстрував.
Згодом Екзюпері стає студентом Академії мистецтв, вивчає архітектуру, проте, це не дає йому справжнього задоволення. Виходець з аристократичної сім’ї, він міг би посісти не останнє місце у «вищому» світі, але фальшиве й пустопорожнє життя того світу його не цікавило. Він кидає академію і йде до війська. Служить рядовим авіаційного полку, а у вільні години бере платні уроки в цивільних льотчиків, які вчать його літати на старенькому літаку. Авіація назавжди входить в життя Екзюпері.

Цікаво про письменника - ТАК чи НІ  : https://view.genial.ly/5eef15c5478cb20d632377a1/learning-experience-challenges-antuan-de-sent-ekzyuperi?fbclid=IwAR3Bm4HvUf3KjfnYpVXym5i7XLrHmIXOcSTfVa5BDNOMizhu0xD3287O5G4
Джерело: https://www.facebook.com/biblioteka.na.osvity/?__tn__=kCH-R&eid=ARBMMhcdrFrE7mT0GpilBuDrcbUrnMoEbF_0pV7pmd_rIzZKDAph03IsDRUIqRroFgiV9-LTfgz8lNpS&hc_ref=ARS9vo382f_QfMT2XnFqbdTFFhSALHdCuAQs2A_6lO1M95R0M17XeYkwX3NwD4i7GrQ&fref=nf