ВЕСЕЛИЙ МУДРЕЦЬ

        В. Сосюра: «Над книжкою твоєї «Енеїди”

                             Нащадок схилить радісне чоло».

       Сьогодні ми згадуємо Івана Петровича Котляревського – письменника, театрального і громадського діяча. Що перше приходить на думку, коли чуєш це ім’я – «Енеїда». 

       "Енеїда" стала першим твором нової української літератури, що був написаний народною мовою. В ньому запроваджено нову на той час віршовану форму – десятирядкову строфу чотиристопного ямба з правильним чергуванням рими замість панівного силабічного віршування. Широке й талановите зображення життя українців у широкому контексті їхньої мови, історії, звичаїв, традицій і побуту принесло авторові й поемі великий успіх серед сучасників, викликало багато наслідувань і привело до того, що українська народна мова остаточно витіснила з літературного вжитку стару книжну мову.

       Іван Котляревський завжди був веселою компанійською людиною. Ще у шкільні роки друзі любили його за дотепні вірші про козака Енея. Уривки з майбутньої «Енеїди» щоразу читалися на дружніх посиденьках за теплим пуншем, сигарами й картами. Друзі були першими слухачами й водночас першими критиками поета Котляревського. Багато чого з «Енеїди» вони знали напам’ять – стільки разів її чули, часто записували й поширювали списки в колах полтавської інтелігенції. Котляревський сам дивувався, як швидко передавали одне одному його Енея. З погляду сучасної людини надто дивним видається те, що автор не хотів, щоб видавали його – вже на той час популярний – твір, та ще й так злостиво реагував на спробу надрукувати «Енеїду» (Іван Петрович дуже образився на Максима Парпуру, котрий видав три частини “Енеїди” без його дозволу). За словами Євгена Сверстюка, «автор був настільки в полоні української рукописної традиції, що йому й на думку не спало пробувати друкувати свій твір». Певно, Іван ще не чув у собі таланту до художнього слова, адже в семінаріях і академіях віршування – доволі звична, мало не банальна справа. Одна річ – читати свої тексти в тісному колі друзів задля розваги й сміху, зовсім інша – винести «малоросійське слово» за рамки «домашнього вжитку». Для тридцятирічної людини це було б надто сміливим кроком, можливо, поет не був готовим до цього, а швидше за все, просто не усвідомлював такої потреби. Пізніше Котляревський розуміє важливість справи, тож невдовзі пише четверту частину, планує написати ще п’яту й шосту. Тільки от поміщик Парпура довіку асоціюватиметься з «якоюсь особою мацапурою», яку в пеклі «шкварили на шашлику». Так Іван Котляревський помстився за свою дворянську честь і свої авторські права, щоб більше ніхто не смів «чужеє оддавать в печать».

      ЧИТАЄМО ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ!