Леся Поліщук
Буває зайдеш зранку в магазин за кавою, подивишся на весь цей совковий
треш, в вигляді трендячої по телефону продавчині, яка так зверхньо каже
бабусі, обираючій цукерки (дешевих 100 грамів взяти чи дуже дешевих) "Да
сколько можна?! Бєрітє еті оні самиє дєшовиє".
А бабуся киває
головою в квітчастій хустці (ну до магазину ж вийшла в люди, тре гарну
хустку) і тремтячими руками з восковою, майже прозорою, шкірою дістає з
зав'язаної вузликом носової хустинки складені папірці по гривні і по
дві.
Починає рахувати, нервується, коли неслухняні руки
впускають ту тоненьку пачку на підлогу і так запопадливо вибачається
перед фарбованою вгодованою телицею "Ой вибач доню, шо то старість, не
дай Бог нікому ото так мучитися, коли руки не слухаються".
А "доня" ізрєкає "задралі уже, убогіє" і демонстративно нависає над прилавком склавши руки на грудях.
І тебе охоплює ненависть, червона і гаряча до цих людей і до цього
світу. І ти кидаєшся до бабусі, піднімаєш ті кляті купюри віддаєш їй, а
поки вона намагається їх скласти до купи, ти дивлячись презирливо на
продавчиню, кажеш їй крізь зуби "Кілограм цукерок, отих, самих дорогих" і
вигрібаєш з гаманця всі гроші разом з дріб'язком, нещасні сімдесят з
копійками, розуміючи, що ти сьогодні без обіду, без кави і без цигарок.
Але та, охопивша тебе ненависть, настільки ядуча, що тобі байдуже.
І ти кидаєш гривні в тарілочку для грошей, так, що вони розсипаються за
прилавком. А "нєубогая" мабуть бачить, щось в твоїх очах таке, що
заставляє її мовчки присісти і збирати гроші, а тоді так само мовчки
відважити кіло якогось "Mousse" і подати бабусі з словами "пожалуйста". А
у тебе в очах якесь червоне марево і образа ятрить серце, ніби образили
особисто тебе. І ти не дивлячись ні на кого, та і не бачучи нікого,
виходиш з магазину і стаєш поруч щоб вирівняти дихання і прийти в себе.
А
потім хтось торкає тебе за руку. Ти повертаєш голову і бачиш молоду
дівчину, майже дитину, що простягує тобі пакетик з печивом і пачку чаю
"Віддайте це бабусі, мені трохи ніяково то зробити, а ви хоробра".
Потім
з магазину виходить чоловік у віці, з замазиними мазутом руками і
протягуючи якийсь непрозорий пакет додає "І це теж віддайте".
А
тоді помалу виходить бабуся з пакетом "Mousse" в руках. Поволі дістає по
жменці цукерок і тицяє нам усім в руки. "По моєму покійному дідові
сьогодні десять років, беріть діти, помяніть його".
Тремтячою
рукою ти береш ту жменьку, вкидаєш печиво дівчини в пакет чоловіка і
вкладаєш ручку пакету в руку бабусі. Шепочеш "Візьміть ось ще" і тікаєш,
бо вже не сила тримати в собі оте неймовірне і незрозуміле відчуття, що
хоче вирватись з тебе сльозами. І чуєш вслід "Молитимуся за вас діти,
спасибі вам мої рідні".
І немає вже ненависті, лише крапля образи, декілька цукерок і трішки чогось, що словами не передається....
Немає коментарів:
Дописати коментар